|
Парадний хід мені набрид, – проситися ніяк не звикну; тому ходжу крізь чорний хід й виходжу, коли що, у вікна. А учора – збентеженого, не сповна протвереженого, у пивній мене вразили некультурними фразами. Це так огидливо було – мій гнів назовні враз проринув, і, незважаючи на скло, я вийшов навпрост крізь вітрину. І мене, геть заюшеного, боронитися змушеного, як я був – у амбіції – дотягли до міліції. А там, зробивши кілька вправ мені по ребрах – в знак догани, – мені ще й присудили штраф: бач, в їхнім місті – хуліганив! Ну, а потім – обчищеного, у «мавпятник» поміщеного – вклали спати начальнички поперек на тапчанчики. Прокинувся – іще пітьма, та хміль устиг я розігнати; підвівся – й до вікна притьма, а на вікні – залізні ґрати! І мене, загартованого, на всі ратиці кованого – ця досадна притичина унівець спантеличила. А вранці, під замковий грюк, я вийшов з камери крізь двері... У двері! Мов якийсь селюк! У заяложеній манері! І тепер мене, зганеного, прямо в серце пораненого, мучать приступи совісті й дефіцит винятковості.
|