|
Я колись-то помру – ми колись-то усі помираєм, – Як же ж так підгадать, щоб не сам – щоб у спину ножем: Вбитих люди щадять, їх відспівують, їм шлях до раю, – Не скажу про живих, а покійників ми бережем. У багнюку лицем, краще впасти на бік акуратно, Й понесеться душа на украдених шкапах в галоп. Я рожевих із білим в садах наберу райських яблук, Але їх сторожують й стріляють точнісінько в лоб. Прискакали – дивлюсь – і я бачу не райське чогось там, Мертвородний пустир та іще там ніщо, – бєспрєдєл... Із нічого ростуть у безодню відлиті ворота, Величезний етап – тисяч п’ять – на колінах людей. Як заржав корінний! Заспокоїв його «ніжним» словом, Реп’яхи із мочал я ледь видер – й нові там знайшов. Сивий дід повозився з засувом... Посмикав, та й знову – І хрипів, і базікав. Не зміг відчинить та й пішов. А намучений люд не сказав ні одненького слова, Лиш навпочіпки враз із закляклих колін пересів. Тут «малина», братва! Зустрічають малиновим дзвоном, Повернулось на коло. Й розіп’ятий над колом висів. І апостол-дідок – варті щось говорив-комісарив – Він покликав когось, і затіяли знов відчинять ... Хтось іржавим болтом, піднатужившись, в рельсу ударив – І як кинулись всі в прегарну оту благодать! Я ж впізнав того діда по щоках його геть запалих, То Петро був Святий... Ах, який же я все ж остолоп... Поряд з нами кущі, там де повно морожених яблук, Але їх сторожують... й вбивають, поціливши в лоб... Всім нам блага давай, чи багато просив тоді благ я? Лиш, щоб друзі були, й також жінка була поруч щоб... Я рожевих із білим в садах наберу райських яблук, Але їх сторожують й стріляють точнісінько в лоб. У закляклих руках свічки плавились, як в канделябрах, А тим часом я знову пустив всіх конячок в галоп. Я набрав, натрусив цих казкових безбубкових яблук – І ось саме за це був застрелений прямо я в лоб. Все на коло зійшлось, ангел вистрілив в лоб, як навчали.. Невже їм всім шкода, що набрати льодянок зумів?! Постріл, й як я зрадів! – поскачу, щоб мене зустрічали, – Он і яблук везу, їх за пазуху склав та й зігрів. І погнав я коней геть від місць оцих згубних та ядних, Коні – голови вгору, та й я закусив вудила. З батогом вздовж обриву, над прірвою, з торбою яблук Лиш для тебе! Бо ти навіть з Раю чекати могла!
|