|
Коли-небудь я вмру – ми завжди коли-небудь вмираєм, – Угадати би як, щоб не сам – щоби в спину ножем: Адже вбитих щадять, і відспівують й балують раєм, – Про живих не скажу, та покійників ми бережем. У багнюку лицем упаду, вбік покочусь красиво – І візьметься душа на украдених шкапах в галоп, В дивних райських садах наберу яблук повну корзину... Жаль сади стережуть і стріляють без промаху в лоб. Прискакали – дивлюсь – щось постало не райського лику: Неродючий пустир і суцільне ніщо – безпросвіт. І посеред нічого ворота здіймалися литі, І великий етап на ворота дививсь край воріт. Як зарже корінний! Втихомирив його ніжним словом, Реп’яхи із мачул ледве видер і гриву заплів. Чомсь так довго вовтузивсь з засувом старий сивочолий, Покректав і пішов, а відкрити засув не зумів. Величезний етап з уст не видав мінорного тону, Лиш навпочіпки із занімілих колін пересів. Тут малина-братва оглушила «малиновим дзвоном», Все вернулось на круг й Розіп’ятий над кругом висів. І Апостол-старий (над сторожею він комісарив) Він покликав когось й відчиняти затіялись ті. Хтось з них палицею, піднатужившись, в рейку ударив І в прекрасну оту благодать зразу кинулись всі. Я старого впізнав по сльозах на щоках його в’ялих: Цей старий – це Петро. Він апостол, а я остолоп. Ось і пишні сади, в яких безліч морожених яблук. Та сади стережуть і стріляють без промаху в лоб. Всім нам блага подай, чи багато витребував я благ?! Щоби друзі були і дружина, щоб впала на гроб, Ну, а я накраду для усіх них безсім’яних яблук... Жаль, сади стережуть і стріляють без промаху в лоб. В онімілих руках свічки плавились як в канделябрах, А тим часом конячок я знову пустив у галоп. Я набрав, я натряс отих самих безсім’яних яблук І застрелений був за оце я без промаху в лоб. Із примерзлих і згубних цих місць, не тамуючи шалу, Коней геть я погнав батогом і ударом стремен. Вздовж обвалу крутого над прірвою пазуху яблук Я тобі привезу – ти і з раю чекала мене!
|