|
Колись я помру – ми колись завжди помираєм, як би так відгадати, щоб не сам – щоби в спину ножем: убитих жалієм, відспівуєм раєм, – нескажу про живих, а покійників ми бережем. В бруд ударю лицем завалюсь красивіше на бік, і ударе душа – награбовані коні у крок, в дивних райських садах наберу блідо-розових яблук... Жаль, сади стережуть і стріляють без промаху в лоб. Прискакали – дивлюсь перед очима не рай, але що то? не родючий пустир і суцільне ніщо – зупинився. І посеред нічого виднілися литі ворота, і натовп людей на ворота блаженно дивився. Як наїздник порядний не бивши коней батогом, рипяхи повиймав заплітаючи гриви, сивуватий старик дуже довго возився з замком, скриготав і бурчав, і не змігши відкрити – покинув. І весь втомлений люд не стогнав, тут нічо не боліло, лиш на п’яточки вдруг з занімівших колін пересів. Тут малина братва, – оглушило малиновим співом! все вернулось на круг, і розп’ятий над кругом висів. Сивуватий старик – охороні кричав, комісарив – він покликав усіх, відкривавшись ворота скриплять... Мов залізним прутом хтось об рейсу ударив – так поринули всі в розпрекрасну оту благодать. Я впізнав старика по сльозах на щоках його дряблих: це пречистий Петро, він апостол а я остолоб, от і гущі сади, в яких проруб морожених яблук... Жаль, сади стережуть і стріляють без промаху в лоб. Всім нам щастя подай чи багато хотів собі я тут. Мені щоб друзі були, на гріб впали – дружина, синок, ну а я вже для них, наберу блідо-розових яблук... Жаль, сади стенежуть і стріляють без промаху в лоб. В занімівших руках свічі плавились мов в канделябрах, а тим часом знову пустивши конячок у крок: я набрав, я натряс, тих самих блідо-розових яблук – і за це мене пострілом вбито без промаху в лоб. І погнав я коней, геть від мість отих мертвих як зрадник, коні голови вверх, вдалині вже виднілася хмара. Вздовж обриву з шнурком, понад прірвою пазуху яблук, я тобі привезу – ти одна мене з раю чекала...
|