|
Я колись теж помру, бо колись ми усі повмираєм, Угадати б лише, що не сам, щоб у спину ножем. Адже вбитих жаліють, відспівують, балують раєм, – Не скажу про живих, а покійників ми бережем. Упаду в грязь лицем, повернуся ефектно я набік – І ударить душа на украдених шкапах в галоп. Дивні райські сади! Назбираю рожевих там яблук... Жаль, сади стережуть і стріляють без промаху в лоб. Прискакали, дивлюсь – перед нами не рай, а мервота: Неродючий пустир і суцільне ніщо – хто ж посмів?! І на пустищі тім височіли великі ворота, Й величезний етап – тисяч п’ять – на колінах сидів. Як іржав корінний! Я ласкавим смирив його словом, Ледве вирвав з мачул реп’яхи й чорну гриву заплів. Сивоглавий старик все возився із засувом знову, І кректав, і бурчав – відчинити воріт не зумів. Хоч намучився люд, а ніхто не почув тут прокльону, Лиш навпочіпки він з онімилих колін пересів. Тут малина, братва, – зустрічають малиновим дзвоном. Все вернулось на круг, і розп’ятий над кругом висів. Я пізнав старика по сльозах на щоках його впалих: Це Петро ж бо Святий – він апостол, не я – філантроп. Ось і кущі-сади, в них багато морожених яблук... Та сади стережуть – і стріляють без промаху в лоб. Всім нам блага подай, чи багато хотів же я́ благ?! Тільки б друзі були, та дружина – заплакала щоб... Ну, а я вже для них назбираю рожевих там яблук... Жаль, сади стережуть і стріляють без промаху в лоб. І я коней погнав геть від місць тих таких непривабних, – Коні просять вівса, та вудила – і я закусив. З батогом уздовж кручі, над прірвою пазуху яблук Я для тебе везу, як завжди, не жаліючи сил!
|