|
В німих перевалах, де скелі вітрам не завада, На кручах таких, на яких ще ніхто не бував, Жило-поживати відлуння, що гримно волало, Воно розмовляло із тим, хто луну оцю звав. Як тільки самотність підкотчує прямо під горло, І здавлений стогін ледь чутно в обрив упаде, Крик цей про спасіння підхопить відлуння моторно, Посилить й дбайливо до рук покладе. Мабуть що, не люди, напившись дурману і зілля, Не був щоб почутий ніким оцей тупіт і храп, Прийшли умертвити, знезвучіть живе це створіння. І відлуння зв’язали, і в рот йому всунули кляп. Всю ніч цю кривава потіху гуляло нелюддя, Й відлуння топтали, та звук не злетів, як не муч. І зранку пристрелили стихле у горах відлуння – І бризнули сльози, як камні, з поранених круч ...
|