|
У тиші небес, де засніжені скелі-красуні, красуні, На схилах своїх нічиїх ще не відали ніг, Жило-поживало гірське і просвітле, світле відлуння, – Воно відкликалось на крик – будь-який людський крик. Коли самота в горлі встане, мов грудка та клята, та клята, І здушений стогін у прірву ледь чутно знесе, Крик про допомогу відлуння підхопить, підхопить завзято, Підсилить – і бережно в руки своїх донесе. Не люди, мабуть, дурману нахапавшись та зілля, та зілля, Щоб чутним не стало гучне тупотіння і храп, Прийшли обеззвучити й вбити живлюще, живлюще міжгір’я, – Й відлуння скрутили, і в рот йому сунули кляп. Всю ніч протривала кривава забава у клуні, у клуні, – Відлуння топтали – та тихо було між осель. До дня розстріляли притихле просвітле, світле відлуння – І бризнули сльози камінням з поранених скель...
|