|
Якось вештався звільна столицею – дві мармизи зопалу натовк, опинившись потому в міліції, я побачив її – скляк і змовк. Вже не знаю, з якою потрібкою, може, паспорт забрати простий, – білолиця краса-молодичка... Я побожився її віднайти. Йшов за нею аж до передпокою... Що їй скажеш? – бо ж я хуліган... Для відваги хильнув – й синьоокую запросив я в один ресторан. Їй всміхались, дивились пронизливо, що мені – хоч кричи «Караул»! Заліпив я одному у фізію лиш за те, що він їй підморгнув. Я ікру їй на булки намащував, гроші геть із кишені текли, я такими піснями улещував, на закінчення – он, «Журавлі»! Обіцянками сипав, куражачись. Я повторював щось – знов і знов: «Я п’ять днів і не мислю покражею, враз моя до безтями любов!» Що життя моє втрачене – їй співав, в шалик сльози і шмарклі ловив, – а вона проказала: «Я вірю вам, і за ціну домовимось ми.» Ой, сердешну, тоді довбонув її, – закипіла образою кров: зрозумів, що робила в міліції моя «враз до безтями» любов...
|