|
Я поясню все, напишу в віршу, На все не мають права мої очі... Зачатий був, як треба, у гріху, – У поту і нервах шлюбної ночі. Я знав: відриваючись від землі – Чим вище ми, тим жорстокіш і суворіш Я ішов спокійно у королі Й вів себе наслідним принцем по крові. Знав – все буде так, як я захочу. Я не був ні в програші, а ні збитках. Дружки мої по школі і мечу Мені служили, як короні, їх батьки. Не думав я над тим, що говорю, І з легкістю слова кидав на вітер – Мені й так вірили, як главарю, Усі високопоставлені діти. Нас боялася нічна сторожа, Болів, немов віспою, той час нами. Я спав на кожах, м’ясо їв з ножа, Й злу конячину мучив вуздечками. Я знав, що буде сказано: «Царюй!» Клеймо на лоб доля зразу всмалила, І я пянів поміж чеканних збруй, Терплячим був до слів й книжок засилля. Я посміхатися міг лише ротом, Таємний погляд, коли гіркий він й злий, Вмів таїти, вихований шутом. Вже шут мертвий. «Амінь! Бідолага! Йорік!» Та я відмовився від поділу Відзнак, здобичі, слави, привілеїв. Мені враз стало жаль мертвого джуру – Я об’їзжав порослі зеленії. Мисливський весь я позабув азарт, Зненавидів єством всім хортів й гончих. Я від піранків гнав коня назад, Бив батогом загінщиків і ловчих. Я бачив – наші гульки з кожним днем Походили все більше на безчинства. В проточних водах по ночам, тайком, Я відмивався від денного свинства. Я прозрівав, дурнішав з кожним днем, Прогавлював домашнії інтриги. Не подобався цей вік і люди в нім Не пасують. І я зарився в книги. Мозок жадний до знання, як паук, Все осягав: недвижимість і рухомість. Глузду ж нема від думок і наук, Де б не знайшлось спростування – нема місць З друзями дитинства втрачена нить, Нить Аріадни здалася схемою, Я бився над питанням «Бути, чи не жить?» Як над нерозвязною дилемою. Все ж, вічно гонить хвилі море бід. Кидаєм стріли в нього – в сито просо, Відсіявши примарну відповідь, На химерне питання дивлюсь скоса Зов предків почув крізь затихший гул, Пішов на зов – сумніви крались з тилу, Тягар важких дум вверх мене тягнув, А крила плоті внизтягли в могилу. В сплав неміцний мене спаяли дні – Ледь захолов, почав він розповзатись. Пролив я кров, як всі, і – як вони, Я не зумів від помсти відказатись. А мій підйом над смертю – мій провал. Офелія! Я тління не сприймаю. Але себе я вбивством підрівняв З тим, із ким я ліг в одну і ту ж землю. Я Гамлет, я насильство презирав, Я наплював на Датськую корону. Та в їх очах – за трон я пельку рвав І убивав суперника по трону. Сплеск геніальний схожий на бредню, Смерть косо дивиться й в мить народження. А ми ставим відповідь каверзну І не знаходим потрібне питання.
|