|
Я тільки трошки поясню в віршу – На все я не маю повноважень... Я був зачатий, як треба, у гріху – В поту й нервах перших шлюбних вражень. Я знав, що відриваюсь від землі, – Чим вище, тим жорсткіше й суворе Я йшов спокійно й прямо в королі І вів себе принц-наступником по крові. Я знав – все буде так, як я хочу, Я ріс без втрат та покарань, Мої друзі по школі і мечу Служили мені, як їх батьки – короні. Не думав я над тим, що промовляв, І легко викидав слова на вітер – Мені вірили і так, я ж ватажкував, Всі високого стану діти. Лякались нас, як нічних остерегачів, Як віспою, хворів час нами. Я спав на шкурах, м’ясо їв з мечів І злого коня мучив стременами. Я знав – мені буде сказано: «Царюй!» – Знак на лобі мені доля випалила ще з родів І я п’янів серед карбованих зброй і збруй, Але й терпів – насилля книг та слів. Я посміхатись міг одними лиш вустами, А тайний погляд, коли він злий й їдкий, Вмів приховувати, бо вихований блазнями, – Блазень тепер мертвий: «Амінь!» Їорик!.. Але відказався я від, що почалась, дільби Нагород, добутків, слави, привілеїв: Раптом стало жаль мені мертвого слуги, Я вже об’їжджав зелену парость своїх країв... Я забув мисливський той азарт, Зненавидів й борзих, й гончих, Я від підранка гнав коня назад І гарапником бив загонщиків й ловчих. Я бачив – наші ігри з кожним днем Все більше були похожі на безчинства, – В проточних водах по ночам, тишком Я відмивався від денного свинства. Я прозрівав, але й дурнішав з кожним днем, Я проґавив домашні всі інтриги. Не сподобив мені вік, і люди в нім Не подобались, – і я закопався у книги. Мій мозок, до знань жадібний, як павук, Все розумів: живе й неживе, – Але пуття немає ні від думок, ні від наук, Коли скрізь по ним проявляється брехливе. З друзями дитинства розірвалися пута, Нитка Аріадни виявилась схемою. Я бився над словами «бути чи не бути», Як над незбагненою досі дилемою. Але ж – вічно, вічно плеще море бід, – В нього ми стріли метаємо – просо в сита, Відсіваючи примарну відповідь Від мудрованого запита. Поклик предків, що чуєш серед стишених гудів, Пішов на поклик, сумніви крадуться з тилу, Вантаж тяжких дум – наверх мене вів, А крила плоті вниз тягнули, у могилу. В крихкий сплав мене спаяли дні – Ледь загуснув, вінпочав розповзатись. Я пролив кров, як всі, – і, як вони, Я не зумів від помсти відказатись. А мій підйом преді смертю – є прірва. Офелія! Я в житті своєму тління не терплю. Але я себе вбивством зрівняв З тими, з ким я ліг в одну і ту же землю. Я – Гамлет, я насилля зневажав, Я наплював на датську ту корону, – Але в їх очах – за трон я горлянку рвав Й вбивав суперника по трону. Але ж геніальний сплеск – подібний маячні, З родів вже смерть поглядає навмання. А ми все видаємо капосні відповіді І не находимо потрібного питання.
|