|
Я лиш дещицю віршем поясню – на все лишень не маю повноважень... Зачатий був, як треба, я – в гріху, у поті й нервах перших шлюбних вражень. Я знав, що відірвавшись від землі, – що вище ми, то більш жорсткі й суворі; я йшов спокійно просто в королі і чув себе спадковим принцом крові. Було все як хотів я, й помічав: я не бував у збитку і в уроні. Мої друзяки з школи і меча мені служили, як батьки – короні. Не мислив я над тим, що говорю і з легкістю жбурляв слова на вітер – мені ввірялись як проводирю усі довкіл ясновельможні діти. Нічним були ми жахом сторожам, як віспою доба хворіла нами. Я спав на шкірах, м’ясо їв з ножа й коня лихого мучив стременами. Я знав – мені накреслено: «Царюй!» – тавра на лобі рок повік не зчистить. І я п’янів поміж чеканних збруй, книжок і слів тамуючи насильство. Я міг всміхатись кутиками губ, гіркоту й зло, зачаївши у зорі, ховати міг між блазневих наук. Тепер він вмер: «Амінь!» Бідака Йорік!.. І щезли, мов одрізало ножем, вся здобич, слава, пиха, привілеї: раптовий жаль за втраченим пажем мені відкрили пагони зелені... І я забув мисливський свій азарт, до псів ненависть застилала очі, я від підранка гнав коня назад, батожачи загоничів і ловчих. Я бачив – наші ігри в дні оман скидалися все більше на безчинства, – ночами в спритних водах, тайкома, від денного я відмивався свинства. Я прозрівав, у глупстві навіснім проґавив я домашнії інтриги. Бридився віком я, і люди в нім бридкі були, – і я зарився в книги. Мій мозок, спраглий знання, як павук, все осягав: і безрух, і снування, – та від думок де користь, чи наук, коли повсюдно їм лиш спростування. Дитячих дружб урвалась нить проста, нить Аріадни стала варта схеми. Я бився над словами «бути» та «не бути», як над рішенням дилеми. Та вічно, вічно плеще море бід – у сито просо – наших стріл метання, – примарний відсіваючи одвіт з імли зарозумілого питання. Зачувши предків клич, у стихлий гул, пішов на клич, та сумніви йшли з тилу, вантаж думок увись мене тягнув, та крила плоті в діл несли, в могилу. У сплав слабкий мене спаяли дні, застигши ледь, він розповзався доста. Я кров пролив, як всі, і як вони я не зумів відмовитись від помсти. Мій злет супроти смерті – то провал. Офеліє! Я не приймаю тліну. Та я себе убивством порівняв з тим, з ким я поруч ліг у землю зимну. Я Гамлет, я насильство зневажав, на данську наплював я на корону, – та їм в очах – за трон я пельку рвав і убивав суперника по трону. Та геніальний сплеск – як марень світ. В пологах – смерті вічне прозирання. А ми підступний ставимо одвіт, шукаючи потрібного питання.
|