|
Я тільки жменю висиплю в строфу, Бо я на все не маю повноважень... Я був зачатий, як усі, в гріху – В ту шлюбну ніч емоцій і пасажів. Я знав, що відірвавшись від землі, – Ми супимо вгорі суворо брови; І я спокійно йшов у королі, І вів себе спадковим принцом крові. Я знав – все буде так, як не змовчу, В накладі я не був, я не тихоня, А друзі всі по школі та мечу Мені служили, як батьки – короні. Не думав я, казав я нашвидку, І кидав з легкістю слова на вітер, – А вірили мені, як ватажку, Всі високопоставлені ці діти. Нічна пора була нам не чужа, Як віспою, часи хворіли нами. Я спав на шкірах, м’ясо їв з ножа, І злу коняку мучив до безтями. Я знав, що буде сказано: «Царюй!» – Клеймо на лобі хтось посипав сіллю. І я хмелів серед чеканних збруй, До слів терплячий і книжок насилля. Я тільки ротом усміхатись міг, А тайний погляд, коли злий, суворий. Приховував усе, що я беріг, – Мій вчитель мертвий – бідний блазень Йорік! Я навідріз відмовивсь від дільби Всіх нагород, і слави, й привілеїв, І стільки раптом хлинуло журби, Коли пажа важкі накрили глеї... Я геть забув мисливський свій газард, Зненавидів ураз хортів і гончих. Я від підранка гнав коня назад, Бив канчуком загоничів і ловчих. Я бачив – наші ігри, як симптом, Скидалися вже зовсім на безчинство, – В проточних водах уночі тайком Я відмивавсь обіручки від свинства. Я прозрівав, чманіючи затим, Прогавив я безглуздя та інтриги. Такий хиренний вік і люди в нім Оприкриві, – тож я зарився в книги. Жажденний мозок мій, немов павук, Все осягав – недвижність й силу руху, – Але немає сенсу від наук, Як навкруги нема розкрилля духу. І перервався з друзями зв’язок, Нить Аріадни – це звичайна схема. Тож «бути чи не бути» – це моток, Донині нерозв’язана дилема. І плеще в душі вічне море бід, Летять у нього стріли до світання, Ще дозріває відповідь, як плід, На пишномовних пагонах питання. Почув клич пращурів крізь стихлий гул, Пішов на клич, – вагання лізли з тилу, Тягар думок наверх мене тягнув, А крила тіла вниз тягли, в могилу. Як сплав крихкий – щосили ти не гни, Потроху зміцнюй дух свого потомства. Пролив я кров як всі – і, як вони, Я не зумів відмовитись від помсти. Підйом цей перед смертю – мій провал. Офеліє! Я тління не приємлю. Та я себе убивством цим зрівняв З тим, з ким я ліг в одну і ту ж бо землю. Я Гамлет, я насилля зневажав, І я на датську наплював корону, – Та в їх очах – за трон я горло рвав, Вбивав свого суперника по трону. Це геніальний сплеск у маячні, В новім житті – погибельне чекання. А ми кладемо відповідь на пні, Й шукаємо потрібного питання.
|