|
Я вибухну, як триста тон тротила, – нетворчого в мені заряди зла: до мене Муза в гості залетіла, – лиш трохи посиділа і пішла. Були на це важливі, мо’, причини – і скиглити не маю права я. Ну, уявіть собі: вночі... і у мужчини – що скажуть люди про таке, хто зна! І все ж мені досадно, одиноко – вам люди підтвердять, що Муза ця засиджувалась тижнями у Блока, а в Пушкіна безвилазно жила. Весь в нетерпінні кинувся до столу, та – Господи помилуй і спаси – вона пішла. В мені все охололо. Й три гривні взяла – мабуть, на таксі. Скаженим звіром бігаю по дому. Бог з нею – Музу я простив. Вона пішла до когось молодого. Я, мабуть, її слабо пригостив. Торт величезний, втиканий свічками, зів’яв із горя, висох, як і я. Допив я із сусідами-жлобами для Музи налаштований коньяк. ...Пройшли роки, як люди в чорнім списку минули... Позіхаю від нудьги. Вона пішла без крику і без писку. Лишились після неї два рядки. Ось ці рядки – (без сумніву – я геній! Всі на поклон до мене мають йти!): «Я помню это чудное мгновенье, когда передо мной явилась ты»!
|