|
Я – не Єсенін, також – не Карузо, Але нетворчого я ворог зла. Якось до мене завітала Муза, Посиділа, зітхнула і пішла. Звісно, причина тому була якась, Поет не має права на ниття. Подумать – Муза вночі, у мужика! Що люди говоритимуть зрання? Чого ж мені досадно, втратив спокій? Ця ж Муза – вам люди скажуть мрійно: Засиджувалась тижнями у Блока, Жила у Бальмонта – постійно. До столу кинувся – рим одна жменя, Та... Господи, помилуй і спаси! Вона пішла – розтануло натхнення І три карбованці – хоч на таксі. Розлючений – я бігаю по дому. Бог з нею – я раніше всіх прощав. Вона пішла, напевне, до другого, Її не дружньо, видно, пригощав. Великий торт, утиканий свічками, Зачерствів з горя, та і я обм’як. Допив з сусідами я, сволотами, Для Музи заготовлений коньяк. Роки пройшли, як люди в чорнім списку, І спомини – хватають за грудки. Вона пішла, як кажуть, по-англійськи, На пам’ять залишивши два рядки. Ось ці рядки, – геть роздуми сумнівні! Захоплення від генія краси: «Я пам’ятаю завжди мить нетлінну, Коли мені з’явилась ти з роси».
|