|
Я зараз лусну, стриматись несила! Таке паскудство, – не стачає зла: мене сьогодні Муза навістила... Посиділа хвилинку – і пішла. Резони в неї – згоден я – великі: цнотливість – таки зваблива, мабуть. Бо що це: Муза, ніччю, в чоловіка... Тут казна-що про неї наплетуть! Та все ж – злощуся я не без причини: ця Муза – бач, незаймана така – засиджувалась навіть у Тичини, не кажучи про тижні у Франка! Перо я був вже витягнув з кишені (я пір’я перед тим із гусок тряс)... Вона пішла, а з нею – і натхнення, ще й мерин зник на прізвисько Пегас. Вона пішла, любителька Сосюри, моїх не оцінивши почуттів, до іншого подвижника культури... Не тим її я, видно, пригостив. Вона ж мені нічого не сказала, який у муз буває раціон! А он тепер – завітрюється сало, видихується ліпший самогон... ...Роки – як в череді худоба свійська: минуть без Музи чергою роки... Вона пішла безмовно, по-англійськи, але мені лишились два рядки. Без сумніву, я – геній, видно оком! Ось два рядки, – шедеври явні два: «Реве собі та стогне Дніпр широкий, сердитий вітер гучно завива!»
|