|
Там, у сусіди, – знов бенкет, на губу всю, з усіх прикмет; хазяйка – повний етикет – біжить до льоху. В замки встромляються ключі, і витягаються харчі, і тяга добра у печі, і мають льоху. А в мене – колотнеча та зигзаги, в городі – недорід, в хліву – падіж. То піч чадить з неправильної тяги, а то при людях станеться свербіж. В сусідів – м’ясо у борщі, на все село хрущать хрящі, й дочку обсіли геть прищі, – дозріла, значить. Це, той, – оглядини у них, гостей до біса чепурних, і навіть миршавий жених співає й скаче. А в мене – пси сказилися, трикляті, завили серед ночі, як чорти, а від тиняння марного по хаті мозоль устиг набігти та зійти. Ох, у сусідів швидко п’ють! А що ж не пити, як дають? Й додому недалека путь, і все задурно. А тут он – жінка й немовля, і негодоване теля; та й не худоба дошкуля, – на серці журно. Тут в хаті в мене злидні завелися, – не здихатися, трафив би їх шляк; та ще – чиряк, завбільшки як кислиця, – орати треба, а воно ніяк. Сусіда хлопчака прислав з запрошенням до їхніх лав; ну, я спочатку відмовляв, та він – довбило... Мабуть, літровку вже огрів і з цього діла подобрів. І я пішов, попив-поїв, – не відпустило. І посеред загального розгулу я женихові щось пошепотів, і жениха неначе вітром здуло, засватана он плаче в самоті. Сусід горла собі своє: мовляв, закон він визнає, що хто не їсть – той і не п’є, – й хильнув мускату. Сіпнувся з місця важний гість, та тут подав хлопчисько вість: «Хто не працює – той не їсть, ти сплутав, тату!» Й сидів я – в гаманці троячка рвана, адже ж похмілля завтра не мине, – притиснувшись до ветхого баяна, – за нього і покликали мене. Сусіда другу літру з’їв – і осовів, і очманів: схотів послухати мій спів, – дарма поїли?! Уперлися мені в боки здорові хмурі вахлаки: «Співай, паскудо, щоб таки не удавили!» Уже дійшли веселощі до краю, вже наречена потай п’є чихир, і заспівав я «в гаю при Дунаю» та про червону руту синіх гір. Потому ще була юха й до пива ковбаса суха, спіймали потім жениха і довго били; потому – танці під баян, потому – бійка-прочухан, а у кінці – тваринний стан й нестача сили... Я вже не чув свого баяна хрипів, та все співав – куди там солов’ю! І думав я: а з ким би завтра випив із тих, що з ними я сьогодні п’ю?.. На ранок – спокій там завжди, і рештків з вечора – пуди; похмілля їм там – півбіди, – харчів доволі. Не лаються, усім на страх, і борщ у пічці не прочах, й на комині – кахляний птах та дві красолі. А в мене – сум на серці звіку-зроду, бо доля – безпросвітна та гірка. Хлепчу я з черпака криничну воду, латаю міх, а жінка доріка.
|