|
Нас у дитинстві матері лякали Сибіром за пустощі й непослух, Але завжди серцями захищали Від кривди та дорослих олухів. Ми йшли за так на четвертак, за Бога, В обхід і навпростець разом лечу. Але куди нас виведе дорога, У прірву у яку востаннє прокричу? Свій шлях ми віднайдемо без компаса, Погрози матерів – Спас наперед! А вітер дув, з костей зганяв він м’ясо, Радів від прохолоди наш скелет. Мольби та стогони не виживають, Ховає їх поземка й заметіль. Слова та сльози зразу замерзають, А матюки та кулі б’ють у ціль. На помин душі моєї дивний дзвін, Полярний білий день, чи ніч уже. І мерзлота вірніш, ніж формалін, Мій труп комусь на пам’ять збереже. На спогади не дуже я охочий, Така вже доля – знаєш, не тужи. Ми тут подохли без надії, мовчки. Нас вигребли бульдозерів ножі. Про все писати – не знайти папір, Є у минулого – страшний запас. Давно кістки нам перебрала артіль. Можливо, золото шукали в нас? Тут ми пройшли за так, за ради Бога, В обхід і навпростець разом лечу, – Сюди нас привела така дорога. У прірву ж у яку востаннє прокричу?
|