|
В. Туманову
Рвучка втеча – не гріх, Це природний добір! Вологодського – з ніг І вперед – через двір. І застрибали двоє – В такт сопли на бігу – На очах у конвою Та по пояс в снігу. Всіх шикували прикладом взірцевим, Завила «Дружба» – зношена пила. Затаврували символом свинцевим Із вишок три оговтаних жерла. Всі лежали пластом, В сніг уткнувши носи. Відчуваю нутром, Як біснуються пси. Дев’ять грамів паскудились, Тісно їм у жерлах! Ми на мушках коцюрбились, Як на гострих кілках. Нам – доповзти до берега, до цілі, Та в них усе намічено давно. Там, угорі, ми смикались в прицілі, Потіха просто, точно як в кіно! От пізнати б мені, З ким я вирушив в путь, З ким конав у тюрмі З ким дерзнув ризикнуть! Смерті дивимось н вічі, Ледь оговтався я: «Ти живий, чоловіче? Яка, брате, стаття?» Та пізно: перехреслили рушниці Його – в зашийок, пояс, два плеча. А я так мчав у відблисках зірниці, Що навіть не помітив згаряча. Запитав дивака: «То чому ти відстав?». Та нема козака – Він мізки розкидав. Пройняло! – тілогрійка Наче хлющ на мені. Хвацько б’є трьохлінійка, Влучно, як на війні І Я в укритті – за брусом, за гілками, – Коли собаки близько – зачаїсь! Пси, покропивши землю язиками, Пішли, злизавши мізки, – удавись! «Від суми і тюрми...» – Чортихання я шлю. А на мене «куми» Накидають петлю. Пхнули труп: «Здох, скотино, Ось йому і гаплик. За піймання – полтина, А за смерть – тільки пшик». Пішли вервечкою повз загороду, Потім – за вахту, струшуючи сніг, Вони – собі забрати нагороду, А я – за новим строком – ось так збіг! Я брикався, як звір. Сили взяв звідкіля? Першим бив командир – Ледь тримала земля. Не лякайте тим світом: Тут – з кийком, там – з ціпком. Вдарять тут – звідси вітром, Вгатять там – взад ривком. Я гонор – до кишені, щоб сховати. Видав, як п’яти лижуть гордії. Пішов лизати рани в лизолятор – Не зализав – дивись, рубці мої. Треба б нам вздовж ріки – Наш найперший етап. Щоби їм – не з руки, Щоб собакам – не з лап!.. Ось і казці кінець – Звір побіг на ловця. Зніс, як зрізав, ловець Втікачу півлиця. Все взято в труби, перекрито крани, Ночами тільки скиглять від проклять, Бо треба посипати сіллю рани, Щоб краще пам’ятати – хай болять!
|