|
В. Туманову
Ми втікали, дурні, Серед білого дня, Вартових збивши з ніг, Ми неслись навмання. Застрибали ми двоє, Нелегким був цей біг На очах у конвою І долаючи сніг. Поклав конвой на сніг усіх ретельно, Завила «Дружба», ця стара пила, Благословили нас свинцем смертельним Три кулемети – вишка ожила. Долілиць всі лягли, В сніг запхали носи, А за нами пішли Скаженіючі пси. Кулі приготувалися, Як їм тісно в стволах! Ми на мушках звивалися, Мов на гострих колах. Добігти б нам до берега, до цілі, Та з вишок долю визначили нам: Там у стрільців ми смикались в прицілі Комічно – просто сміхота одна. Хоч би я подививсь, З ким на втечу пішов, З ким на смерть я пустивсь, З ким рискнув лити кров. Вроді мав його знати. Ледь отямився я, Прохрипів: «Як тя звати? В тебе що за стаття?» Запізно: кулі хрест ввігнали в нього, Ввійшовши в череп, пояс, два плеча. В думках про успіх несучись прожогом, Цього, звичайно, не помітив я. Я волаю йому: «Та чого ж ти відстав?» Ну, а він на снігу Мозок порозкидав. Я жахнувсь – тілогрійка Висхла вмить на мені. Влучно б’є трьохлінійка, Прямо як на війні. Немов на груди, я упав на камінь, – Коли собаки близько, не біжи. Пси покропили землю язиками, Злизали мозок й далі побрели. Я встаю, мій язик Люто світ весь клене. Я дивлюсь, а менти Вже чекають мене. В труп – копняк: «Здох, скотина, Що за нього візьмеш? За живого – полтина І нічого – за смерть.» Поперед всіх ми йшли один за одним, Ми всі – за вахту, обтрусивши сніг, Конвой у зону – взяти нагороду, А я – щоб строк новий дали мені. Я спочатку грубив, А тоді перестав: Взвод увесь мене бив, Двічі відпочивав. Марно пеклом лякають – Там бичі, тут дрючки, Вріжуть там – утікаю, Вріжуть тут – я туди. Мені б під спіднє гордість заховати, Я бачив: лижуть п’яти гордії. Пішов лизать я рани в «лизолятор» – Не зализав, ще дотепер рубці. Нам би слід вдовж ріки, – Там би він не ослаб. Щоби їм не з руки, А собакам – не з лап. Ось і казці кінець, Звір біжить на ловця. І відрізав ловець Втікачу пів-лиця. Загнали в труби, перекрили крани, Вночі ж бо тільки виють і скулять. Та треба посипати сіллю рани, Щоб пам’ятати, – хай вони болять!
|