|
Був безглуздий ривок, – серед білого дня: з лав убік зайвий крок – і вперед навмання. І почовгали двоє, не вчуваючи ніг, – на очах у конвою та убрід через сніг. І от вже стрій покладений взірцево під стукіт «Дружби», старої пили, і влаштували свячення свинцеве з ожилих врешті вишок три стволи. І лежала юрма, в сніг ввіткнувши носи, а за нами двома – скаженіючі пси. Не відомо про жалість кулям в чорних стволах! Ми на мушках звивались, наче як на колах. Нам треба б відірватися на схилі, та вище – з вишок – вирішать за нас: там у стрільців ми сіпались в прицілі, – смішні ляльки на нитках сяйних трас. Хоч би знати, хто стрівсь, з ким у путь я майнув, з ким рискнути пустивсь, з ким померти рискнув! Начеб, мав його знати... Трохи стямився я і промимрив: «Як звати? Скільки строку? Стаття?» Але дарма: його уже безноса перехрестила чергами двома. А я втікав й гадав: чи прорвемося? – не враз помітив, що його нема. Я – до нього: мовляв, чом ти гаєшся десь? Ну, а він – ницьма впав й витряс мозок увесь. Пройняло! – тілогрійка всохла вмить на мені: ох і б’є трьохлінійка, – прямо як на війні! До болю я в каміння вп’явсь руками: коли собаки близько – зупинись! Пси покропили кригу язиками і, мозок той злизавши, розбрелись. І так гірко чомусь, хоч не сват і не друг... Я піднявся, дивлюсь – вертухаї навкруг. Пхнули труп: «Що вже з нього? Просто падаль якась. Гроші йдуть за живого, а за вбитого – зась». Ми йшли у зону разом, – аж до входу, а там – дістане кожний свій урок: конвойні – за спіймання нагороду, а я – за втечу відповідний строк. Я спочатку грубив, потім вже – перестав. Цілий взвод мене бив – два рази знемагав. Що той світ? – все знайомо, такий самий режим: вріжуть тут – я на тому, вріжуть там – я на цім. Я гонором не став їм дозоляти, – буває, лижуть п’яти гордії; пішов лизати рани в «лизолятор» – не зализав, ось шрами всі мої. Нам би слід – вздовж ріки, він був теж не з незграб, – щоб стрільцям – не з руки, щоб собакам – не з лап!.. Ось і казці кінець, як звір біг на ловця, і як зрізав ловець втікачу пів-лиця. ...Усе вже в трубах, й перекриті крани, от тільки – ніччю виють та гудять. І треба солі сипати на рани: щоб пам’ятати – хай вони болять!
|