|
Любий, нам розкажи, Що на серці лежить, Розкажи – де ти був, де гуляв? Може, втратив, що мав, Все програв, заблукав? Може, ангел твій не врятував? Чи знесилений впав, Може, пізно стріляв? Або сплутав тоді ти, де верх, а де низ? В рай хотів? Верх – це так. Ах, людина-дивак! Що поробиш тепер? Посміхнись! Скільки славних людей всмерть загнали коней, Рвуться в світ, де без злоби й облуд хочуть жить! Тож, невже й ти, дивак, налагодивсь туди? Що з тобою, мій друже, – скажи! Може буть, любий мій, Долю стріти мерщій Ти хотів, ти благав: «Озирнись!» Озирнулась вона – І стара, і страшна, – Ти на неї наплюй й посміхнись! А біду, чорт візьми, Ти запий, задими – Й ще раз спробуй, сідай на коня! Хоч в цю мить не марудь, Ти її геть забудь, – А мене обніми серед дня! Скільки славних людей всмерть загнали коней, Рвуться в світ, де без злоби й облуд хочуть жить! Тож, невже й ти, дивак, налагодивсь туди? Що з тобою, мій друже, – скажи! Притомився – приляж, То бурлацький світ наш. Цілий вік наче в тебе ще є. Як вкоротиться вік – Там, в землі, чоловік Потісниться – ось, місце твоє! Відпочинь, не біжи! Скинь всю тяжкість з душі, За удачею краще іти без речей! Все багатство душі Нині варто гроші – Менше з річки грязюки, єй-єй! Скільки славних людей всмерть загнали коней, Поспішають туди, де завжди супокій! Якщо якось вже так, там ти будеш, дивак, Ти мене не забудь, друже мій!
|