|
Ти пішла собі – й може, так і слід, й не зустрітись би знов, їй-бо, а мене – в товарний, і – ген на схід, до копалень цих в Бодайбо. Не шукатимеш мій на карті кут, й до батьків моїх – ні на крок, а мені – дарма: буду я отут мити золото за пайок. Рейки скінчились, стихнув стук коліс, зникла колія, бо – тупик. Тут завити би – та немає сліз, не добути їх з-під повік. Добре, хай вже так, – забувай мене, й що було у нас – хай це жарт, тільки добре ти пам’ятай одне: знов зустрітися нам не варт. Строк мій скінчиться, – я усе терплю й звідси вийду я, без облуд! Та за час, що тут я на нарах сплю, я забуду все будь-що-будь. Тут ліси кругом, – хто б такі пройшов, синизна така – так би й вив. А за спиною – всі сім тищ верстов, а попереду – сім років.
|