|
Було так – я страждав і любив. Було так – я про неї лиш снив. Тайно бачив її уві сні – Амазонку на білім коні. І що мені скучних вся мудрість книг, Коли її слідів губами міг торкаться! Було що з вами, королево мрій моїх? Що з вами сталося, моє примарне щастя? Наші душі купались в весні, Пливли голови наші в вині. І печаль, з нею й біль – вдаль летить, І здавалось – не буду тужить. Ну а тепер – хоч саван їй готов, – Сміюсь крізь сльози я і плачу без причини. Їй вічним льодом й холодом скувало кров Від страху жить і від передчуття кончини. Зрозумів – більш пісень не співать, Зрозумів – більше в снах не бувать. Дні тягнулися з нею в брехні, Міражі тільки з нею одні. Палю в вогні святковий одяг мій, Я струни рву, звільняючись з дурману, – Не буть мені рабом оманливих надій, Не поклонятись більше ідолам обману!
|