|
Так було – я любив і страждав, Так було – я про неї гадав, Я її бачив тайно у сні – Амазонку на білім коні. Що вся ота премудрість мертвих книг, Як до слідів її губами міг припасти. Що з Вами сталось, королево мрій моїх? Що сталося моє, моє примарне щастя? Наші душі пливли по весні, Наші голови мріли в огні. І, здавалось, печаль не пече, І, здавалось, жура утече. Хоч саван їй готуй тепер ізнов, Сміюсь крізь сльози я і плачу без причини. Вам вічним холодом і льодом стисло кров Од страху жить, від дивного чуття кончини. Стало ясно – пісень не співать, Стало ясно – більш снів не чекать. Дні тяглися, неначе та лжа, З нею тліла лиш тінь міража. Палю я рештки празникових мрій, Я струни рву, бо я звільняюсь од туману, Ні, не служить рабом примарливих надій, Не поклонятись більше ідолам обману.
|