|
Ніби – чорний день оцей, Мар’єчці змеркнути, зірваною квіткою зав’ядати – як забрали милого в рекрути, в рекрути, як потрапив суджений у солдати! Горницю замкну свою – темною, тихою, роки довгі проведу самотою. Нахилюсь над озером вільхою, вільхою, – видивлюсь, як в дзеркалі, що з тобою. Раз у раз здіймається над шляхом курява, можеш опинитися ти абиде... А солдатська доленька – згублива, згублива: що, як в битві смерть тебе не обійде?! Квіти на гільце собі виберу повагом, і вінок вив’язую день при дні. Збережу для милого – з посагом, з посагом – косу нерозплетену в сивині. Закружляє перстень мій, в келишок вкладений, навіщує милому довгу путь... Хай доконче збудеться гадане, гадане, хай вернеться суджений будь-що-будь!
|