|
Вийшло так – кожен зник чоловік, Жниво стигле лишаючи диким, – Ось їх більше не видно вже з вікон – Розчинились у пилу доріг. Витікають з колосся зернини – Оті сльози незжатих ланів, І холодні вітри у шпарини Потекли зі шляхів. Ми ждемо – мчать хай коні хутчіш! В добрий час, в добрий час, в добрий час! І попутні вітри хай не б’ють, а голублять вам спини... Ну, а потім вертайтесь скоріш: Верби плачуть по вас, І без посмішок ваших бліднішають аж горобини. В пишних ми живемо теремах – Вхід зачинений всім в ці будови: Самота і чекання ізнову Замість нас оселились в домах. Білину загубили навіки Ненадівані й раз сорочки, Та й пісні, що нагадують крики, – Наче в горлі грудки. Ми ждемо – мчать хай коні хутчіш! В добрий час, в добрий час, в добрий час! І попутні вітри хай не б’ють, а голублять вам спини... Ну, а потім вертайтесь скоріш: Верби плачуть по вас, І без посмішок ваших бліднішають аж горобини. Світ на біль обернувся немов, І гучнішає щодня нещадно Віковічне тужіння надсадне Як відлуння старих молитов. Ми вас стрінемо, хай безборонних, І без коней нехай – будь-яких, – Аби без порожнеч похоронних, Без чекання на них! Ми ждемо – мчать хай коні хутчіш! В добрий час, в добрий час, в добрий час! І попутні вітри хай не б’ють, а голублять вам спини... Ну, а потім вертайтесь скоріш: Верби плачуть по вас, І без посмішок ваших бліднішають аж горобини.
|