|
Позбирались на фронт – всі, хто міг, полишили невпоране жниво; вже і вбачити їх неможливо, ген розтали в серпанку доріг. Витікають із колоса зерна, – ніби сльози невижатих нив, і зі шпар – наче вітер химерний до кісток зледенив... Ми – ждемо вас, і шепчемо лиш: в добрий час, в добрий час, в добрий час! Хай попутні вітри не шмагають, а пестять вам спини! А потому – вертайтесь скоріш, верби плачуть по вас, і без посмішок ваших блідніші стають горобини. Ми у вежах високих живем, нічийого не приймем дерзання, і лише самота та чекання супроводжують нас день за днем. Без ужитку залежались шати, сорочки помарніли святні, надокучило навіть співати довоєнні пісні. Ми – ждемо вас, і шепчемо лиш: в добрий час, в добрий час, в добрий час! Хай попутні вітри не шмагають, а пестять вам спини! А потому – вертайтесь скоріш, верби плачуть по вас, і без посмішок ваших блідніші стають горобини. Все навколо просякнув немов, став наш біль до усього дотичний; й цей надрив причитань віковічний – ніби відгук старих молитов... Ми вас приймем, – зі сріблом на скронях, покалічених, хоч будь-яких, тільки щоб не було похоронних та чекання на них! Ми – ждемо вас, і шепчемо лиш: в добрий час, в добрий час, в добрий час! Хай попутні вітри не шмагають, а пестять вам спини! А потому – вертайтесь скоріш, верби плачуть по вас, і без посмішок ваших блідніші стають горобини.
|