|
Я несла свою Біду по весняному льоду, Крига луснула – душа обірвалася – Камінцем під лід пішла – а Біда – хоч і важка, А за гострії краї тай трималася. І Біда із того дня по світах мене шука, – Пересуди ходять в парі із Чутками. А що не померла я, гола знала те верба Перепілочки іще з перепелами. Хто ж із них сказав йому, господарю моєму Тільки – видали мене, проговорились. Від жадання сам не свій – вслід мені господар мій, А Біда і Поговір причепилися. Він догнав мене, обняв, ще й на руки мене взяв, А в сідлі з смішком Біда прихилилася. Залишитися не зміг, день один віддав мені, А Біда та й назавжди поселилася.
|