|
Я несла свою Біду по весняному льоду, – обламався лід – Душа обірвалася – в воду каменем пішла, – а Біда – хоч і важка, та за гострі, за краї все чіплялася. І шука мене Біда по світах ще з того дня. Ходять з нею Поголос з Поговірками. А про те, що я жива знала лиш одна Верба, а іще Перепела з Перепілками. Хтось із них сказав йому – моєму господарю – мене видали, бо про-говорилися. Від жаги був не в собі, і за мною він побрів, а за ним Біда й Плітки учепилися. Він догнав мене, обняв і на руки взяв, підняв. Поруч з ним в сідлі Біда осміхалася. Та залишитись не міг – через день він знов побіг, – а Біда навіки вічні залишалася.
|