|
Несла я свою Біду По весняному льоду. Підломився лід – Душа обірвалася! На дно каменем пішла, А Біда, хоч і важка, А за гострі за краї утрималася. З того часу все так йде – Та Біда шука мене, І Плітки за нею йдуть, січуть гілками! Що тоді не вмерла я, Знала дика яблуня, Ще – малі перепели з перепілками. Хто ж це з них сказав йому, Паничу невірному? Хтось з них виказав мене – не втрималися! Втечі він не зміг прийнять, Мчить мене наздоганять, А за ним Плітки з Бідой ув’язалися. Звісно, швидко наздогнав, Зліз з коня і обійняв, А за ним в седлі Біда вищирялася. Залишитись він не міг, Тільки ранок – він утік... А Біда навік зі мной залишалася.
|