|
Я біду свою несла до полонки край села... Підломився лід – душа провалилася, тягарем пішла на дно, а моя Біда вгурно за краї усе одно зачепилася. З того дня Біда тяжка повсякчас мене шука; з нею вештають чутки з небилицями. А про те, що я жива – знала вільха вікова, й може – оленів зо два з оленицями. Хто із них звістив його, полонителя мого? Тільки видали мене, розбазікали... І помчав до мене він, все поставивши на кін, а Біда йому вдогін захихикала. Він спостиг мене, здогнав, взяв на руки, обійняв. Поруч з ним в сідлі Біда веселилася... Він затриматись не міг, тиждень сплинув, наче миг, а Біда до хати – шмиг, й залишилася.
|