|
В той вечір не співав, не пив, На неї на одну глядів, Як малі діти, як малі діти, Та той, що з нею надійшов, Сказав мені, щоб я пішов, Сказав мені, щоб я пішов – Мені не світить. Той, що раніше з нею був, – Кидав погрози наяву, – Все пам’ятаю, не був ще п’яний. Коли ж послухати рішив, Вона сказала: – Не спіши! – Вона сказала: – Не спіши, Ще так зарано Той, що раніше з нею був, Мене, гадаю, не забув. Була вже осінь, глибока осінь, – Іду з дружком, дивлюсь – стоять, Вони стояли мовчки в ряд, Вони стояли мовчки в ряд, Їх було вісім. Я згадав – у мене ніж: – Що ж, Мене так просто не візьмеш. Тримайтесь, гади! Жалкуй на себе! Бажає хто стати померлим? Тоді я вдарив першим, Тоді я вдарив першим, Так було треба. Той, що раніше з нею був, – Зварив цю кашу з восьми круп Цілком свідомо й грізно. На плечах хтось моїх повис, Валюха крикнув: – Стережись! – Валюха крикнув – Стережись! – Та було пізно. За вісім бід – один одвіт. Лазарет був у в’язниці тій, Я там валявся, я там валявся. Лікар різав, лише сухо Говорив: – Терпи, братуха! – Говорив: – Терпи, братуха! – І я тримався. Мить розлуки пролетіла. А вірність їй давно не снилась, Та я прощаю, її прощаю, Їй вибачив і все забув, А хто раніше з нею був, Того, хто з нею колись був, Не вибачаю. Я їй, звичайно, все забув, Того ж, хто з нею колись був, Того ж, хто з нею колись був, Зустріти маю!
|