|
Правду, як видно, торочать бабусі, після відправи хлебнувши винця: при отакому дорожньому русі важко добути життя до кінця. Ось повідомлення із Задніпров’я: гепнувсь униз катафалк зі шляху; всі – навіть кінь – загубили здоров’я, тільки отой, що у гробі, – тьху-тьху. Наймані плачниці будь-як ридали, парох – той верхньої ноти не брав, п’яні музики весь час фальшували, тільки отой, із труни, – не збрехав. Чмокнув в чоло представник офіційний й витер гидливо губу об рукав, й інші приклалися; тільки покійний зовсім нікого не поцілував. Раптом – гроза, а наш клімат суворий не поважає промов нічиїх. Шуснули всі до піддашка контори, тільки небіжчик нікуди не біг. Що йому дощ? – хвилюватися смішно, тільки живих налякаєш таким. Ну, а покійники, люди колишні, – люди сміливі, нерівня живим. Як не силкуйся та не метушися – а до чогось вже присуджений ти. Щоб назавжди від халеп вберегтися – треба скоріш в домовину лягти. Хоч би в яку трунарі тебе вперли – тут вже не варт вимагати своє... От молодчага цей самий померлий, – зайвого клопоту не завдає. Не уразити той світ некрологом, там – вічний спокій та тиша давно. Ми ж отут – ходимо скопом під богом, й тільки отим, хто в труні, – все одно. Чую докір: «Що за трупні забави!» – Ні, просто дуже досадно мені: всіх нас колись щось до смерті задавить, – звісно, за винятком тих, хто в труні.
|