|
Від кордону ми Землю крутили назад – На початку навали. Та зворотно її закрутив наш комбат, Як торкнулись ногою Уралу. Врешті-решт в наступ йти наказали фронтам, П’яді й крихти збирать при нагоді, Пам’ятаєм, як сонце скотилось назад, Й майже вже закотилось на сході. Ми не міряємо Землю на кроки, Від потопчених квіток – шкребе, Ми штовхаємо Землю у боки – Від себе, від себе! А від вітру зі сходу пригнулись стоги, Притулилась до скелі отара. Ось земну ми зірвали, хоч ми й не боги, Вщент змінивши ще й напрям удару. Не лякайтесь, як Сонце не схоче спочить, Судний день – це страшилки для старших, Просто Землю, як схочуть, то стануть крутить, Наші роти прориву на марші. Ми повземо, горбки обіймаєм, Хтось купини затиснув й гребе, Ще й колінами Землю штовхаєм – Від себе, від себе! Тут ніхто б не знайшов, навіть якби й схотів, Тих, хто руки підняли. Всім живим ще допоки є користь від тіл: Прикриватись полеглими стали. Дурнуватий свинець всіх відразу знайде? Де зустріне – у груди, чи з тилу? Хтось на дот навалився, тож смерть хай не жде – Бо Земля на миттєвість застигла. Я ступні свої ззаду залишив, Лише пам’ять по мертвим шкребе, Землі оберт я ліктем пришвидшив – Від себе, від себе! Встав один в повний зріст, й тільки зойкнув прокльон, Прийняв кулю, й зітхнув при нагоді. Та на захід, на захід повзе батальйон, Щоби сонце вставало на сході. Животом – по грязюці, в болоті, будь де Лиш заплющуєм очі на запах. Нині сонце по небу нормально іде, Все тому що ми рвемся на захід. Руки й ноги війна не віддерла? Як на свайбі росу ллю в себе, Землю тягнем зубами за стебла – На себе! Під себе! Від себе!
|