|
Сміюсь ридма, як в кривих дзеркалах. Мене, мабуть, так спритно розіграли: Гачки носів і аж до вух оскал – Як на венеціанськім карнавалі! Навколо мене зтулилось кільце, Мене хапають, тягують в тані й пляски. Так-так, нормальне на загал лице Моє, ймовірно, прийняли за маску. Петарди, конфетті... Тут все не так! На мене маски дивляться з докором, Вони кричать, що знову я не в такт, Що наступив на ноги знов партнерам. То, що робити – бігти, та скоріш? Чи може разом з ними веселиться?.. А що, як ти придивишся пильніш, Й роздивишся отам людські обличчя? Всі в масках, у перуках – як один, Казковий – той, а той – літературний... Сусід мій зліва – сумний арлекін, З ним поруч – кат, а третій в масці дурня. Себе той намагався обілить, А інший – то інкогніто, будь ласка! А хто є хто, – уже не відрізнить, Своє обличчя то, а може й маска? Я в хороводі регочу до п’ят, І все-таки так неспокійно з ними: А раптом хтось в жахливу маску «кат» Вростеться так, що потім вже й не зніме? Чи арлекін зажуриться навік, Милуючись своїм лицем сакральним; А що, як дурень свій безглуздий вид Так і забуде на лиці нормальнім?! Як добру нам особу розпізнать, Як чесного напевно відрізнити? Навчилися всі маски надягать, Щоб об каміння не розбить обличчя. Я таємницю масок викрить встиг. Упевнений, що мій аналіз точний, Байдужість-маска на лиці у них, – То захист від засуджень непорочний!
|