|
Плачу сміючись – як у кривих дзеркал, – Мене, мабуть, майстерно розіграли: Крючки носів та ще до вух оскал – Як на Венеціанськім карнавалі. Навколо мене змикається кільце – Мене усі запрошують до вальсу, – Отож, моє непримітне лице Усі, можливо, прийняли за маску. Петарди, конфетті... та щось не так, – На мене маски дивляться з докором, Мені кричать, що знову я не в такт, Бо наступаю на ноги партнерам. Що мені робити – чи бігти звідси? А може, разом з ними веселитись? Надіюсь, що під образом лисиць Бувають також і людські обличчя. Всі у масках, париках – один в один, – Герой із казки, чи літератури... Зліва сусід – журливий Арлекін, А справа – кат, і кожен третій – дурень. В оцей я танець вступаю неспроста, – Та щось мені не по собі із ними: А раптово ота ката маска Комусь сподобається – і він не зніме? До того й Арлекін, що сумний вічно, Виглядом милуючись зажуреним; Або загубить на свому обличчі Дурень – вигляд свій задурений? Як нам обличчя миле не проспати, Як відібрати чесне неодмінно? – Усі навчились маски одягати, Щоб зберегти своє обличчя вірно. Пізнав я таємницю масок цих, – Цей аналіз точний, певно, і ясний: Маски байдужості завжди на них – То захист від плювків та ляпасів.
|