|
Ридма сміюсь – як у кривих дзеркал, – Мене, мабуть, так спритно розіграли: Гачки носів і аж до вух оскал – Як на венеціанськім карнавалі! Вкруг мене все змикається кільце – Мене хапають, втягують у пляску, – Так-так, нормальне, начебто, лице, Ймовірно, всі тут прийняли за маску. Петарди, конфеті... Та все не так, – І маски дивляться з докором вже на мене, – Вони кричать, що знову я – не в такт, Що наступаю на ногу партнерам. Що вдіяти мені – втікти мерщій? А може, разом з ними веселитись?.. Під звірів масками бо, ще не без надій – У багатьох з них і людські є лиця. У масках всі, в перуках – як один, – Казковий хто, а хто – літературний... Сусід мій зліва – наче арлекін, А інший – кат, а кожен третій – дурень. Один – себе старався обілить, Інший – сховав особу від «огласки», А хто – вже і не в змозі відрізнить, Своє обличчя від чужої маски. Я в хоровод вступаю, регочучи, – Та все-таки ледь неспокійно з ними: Раптом комусь та маска – ката чи, Сподобається – й він її не зніме? Чи арлекін залишиться сумний, Милуючись лицем своїм «печальним»; Що, якщо вигляд дурнуватий свій Так і забуде на своїм, нормальнім? Як не прогавити, як доброго вгадать, Напевно як вгадати чесних нині? – Навчилися вже маски всі вдягать, Щоб не розбити лиця об каміння. Проник я в таємницю, разом з тим – Аналіз точний мій, я впевнений, наразі: Байдуі маски так потрібні їм – Як захист від плювків та від ляпасів. За масками ганяюсь по п’ятах, Та жодну з них не попрошу відкриться, – Що, якщо маски скинуть, а там – жах: Все ті ж, ті ж напівмаски-напівлиця?
|