|
Я вірю у спільну нашу зорю, Хоч й давно за нею не слідкуєм ми: Наш поїзд сходив з рельс на всім ходу – Ми ж лишалися неушкодженими. Бив самосвал машину нашу в лоб, Ми знаєм шукаєм що і що знайдем, Жодного разу не входили в гроб, Де нема спасу тим, хто впаде. Катастрофи, падіння, – я ж діяв, – Ми летіли туди, де тепло... Просто ти не втрачала надію, Мені з вірою – дуже везло. Але й тепер, коли ми вдвох летим Хай й на недуже надійних літаках, Нам гасять світло й створюють інтим, І мотор співає на нижніх нотах. Бували і «ТУ», «ІЛи», «ЯКі» і «АН»... Я вірив, що в Парижі, Барнаулі Ми сядем, як не впадем в океан, Двох нас не з’їсти й голубій акулі! Ми усі смертні – і люди сміються: Нас не дочекаються міста! Я вже знав: всі кругом розіб’ються, Ми з тобою – ніколи, правда! Мені здається таке по плечу – Смертним не під силу стільки прудкості!, – Що на льоту тебе я підхвачу, І разом ми сплануємо в Таїті. А якщо захворіє хто із нас Хворобою якоюсь смертельною. Вона пройде, хоч й з іскрами в очах, Між стонами і рвотою хмільною. Хай в районі Мезона-Лаффіта Упаде злополучний «Скайлайб». Доля обдурює всіх – «фініта» – Нас обмануть вона не змогла б!
|