|
Напідпитку лісом правив я. До утоми співав я – за здоров’я. А пісні співав всі муторні, Як любив я вас, очі чорні. То плелись, то неслись, підтюпцем трюхали, У обличчя грязь болотну коні бухали. Лише я проковтну разом з гряззю слину, Штофу горло зверну, пісню знов затягну: – Очі чорні, як любив я вас!.. Та... прикінчив оте, що тримав про запас, Головою мотнув, щоб відкинути дур, Навкруги подививс і крикнув «ажур»: Стіна лісу попереду – як шлагбаум, стіна, Коні вухом прядуть, стали – і не йдуть, Де – просвіт, хаща – де, ні кола, ні рожна, Голки колють мене – до кісток дістають. Корінний ти мій, порятуй же, брат! Ну, куди ж ти, рідний, чом ідеш назад?! Мов отрута, дощ із дерев, гидкий аромат, Пристяжній моїй вовк пірнув під пах! То ж загибель прийшла, як раптова гроза! Що ж ти дурень старий – п’яний видерть! Із колоди, напевно, хтось вийняв туза, Та якого туза! – без якого вже смерть! Я кричу тим вовкам: «Забери всіх вас прах!» А на коней напав з переляку острах. Підіймаю я пугу, б’ю крученою, І при цьому горлаю: «Очі чорнії!..» Храп і цокіт, брязкіт і коней перепляс! Бубонці танок свій дають з-під дуги. Ах, ви коні мої, загублю, певно вас! Порятуйте мене – друзі чи вороги!.. Від гонитви тієї хміль увесь мій пропав. Ми на гору круту – цівки поту лились! Коні стали, неначе скінчився запал, Відхарчали, спокійно відкашлялись. Я конячкам забитим, що не підвели, Поклонюся в копита до самої землі, Кинув з воза манатки, повів в поводу. Хай вас Бог береже, що живим я іду.
|