|
Що за дім притих, У пітьмі почах, На семи лихих, Продувних вітрах, Всіма вікнами Повернувсь в байрак, А воротами На проїжджий тракт. Ой втомився я втомивсь, а коней розпряг. Вийдіть, поможіть. Є живі довкола? Порожньо, лиш тінь шмигонула в сінях, Опустився ворон. Звузив свої кола. В дім заходиш як Начебто кабак, А народець там – Що не третій – враг. Вивернуть губу, Гість непрошений! Образи в кутку І ті перекошені. Зав’язалась неясна і дивна розмова, Хтось-то пісню стогнав і гітару терзав, Лиходій і придурок таємно у змові, Погрозивши, з-під скатерки ніж показав. «Скаже хто мені – Що за дім такий, І чому в пітьмі, Як барак чумний? Божий світ погас, Подих вилився, А чи жить у вас Розучилися. Двері навстіж у вас, а душа на замку, Хто господарем тут? Напоїв би винцем.» «Був ти довго в путі, – на розмову таку, – І людей ти забув, – ми завжди так живем. Трави коштуєм, Вік на щавелі, Скисли душами Оприщавіли, Тай іще вином Вволю тішились – Руйнували дім, Бились, вішались.» «Я коней зморив – від вовків утікав. Де, скажіть мені, край сяйних лампад, Укажіть мені місце, те, що шукав, – Де співають, не стогнуть, де земля не покат». «Про такі доми Не чували ми, Жити у пітьмі Позвикали ми – Споконвіку ми В злі і шепоті Під іконами В чорній кіптяві.» Із смороду, де косо висять образи, Стрімголов я летів, закинувши пугу, Куди очі дивились і коні несли, І де люди живуть, і живуть так, як люди. ...Скільки кануло, скільки сплинуло! Доля кидала – не докинула. Заспівав про вас неуміло я, Очі чорнії, скатерть білая?!
|