|
Що за дім притих в нетрях, мов мара, На семи лихих, продувних вітрах, В яр утупився всіма вікнами, А до шляху він – лиш воротами. Ой, втомивсь я, втомивсь, а конячок розпріг. Гей, живий, об’явись, вийди на білий світ! Хоч би крок хто ступив із сіней на поріг, Лиш стерв’ятник спустився і звузив політ. В дім заходиш – дно! Що корчма – одно! А людці навкруг – іще те гівно! Звернуть щелепу, бо незваний гість. Образи́ в кутку – та і ті навскіс. І крізь зуби розмова холодна, як сніг. Хтось гітару терзав та пісні все волав. А припадочний телепень – бовдур навік – Мені нишком з-під столу – та й ніж показав. «Та ж скажіть, хто ці? Що за дім такий? Чому в мо́році, мов барак чумний? Хто лампади задув? Свят-дух звіявся! Та чи ж жити тут розучилися? Двері навстіж у вас, а душа в кайданах! Хто хазяїном тут? Хоч вина налили б!» А вони мені: «Е, був ти довго в бігах – І людей призабув, ми завжди так жили. Жуєм трави ми, вік – на щавелі, Скисли душами, заприщавіли. Та й вином ото надто тішились, Розоряли дім, бились, вішались». «Я ж коней заморив, від вовків дременув! Підкажіть мені край – не лампадний облом! Підкажіть мені місце, яке не мину, Де співають, не стогнуть від драних підлог!» «Про такі краї – ні, не чули ми, В вічних сутінках звикли жити ми. Споконвіку ми в злі та скигленні Під іконами спавутинені». І з смердіння того, де ікони навпіл, Я на відчай душі гнав крізь дум каламуть, Куди коні несли, не шкодуючи сил, І де люди живуть, і – як люди живуть. Скільки кануло, скільки схлинуло. Життя перло мене, не докинуло. Заспівав про наш час, мо’, невміло я... «Очі чьорниє, мать, скатерть бєлая!»
|