|
Ось принишклий дім вітром хилиться. Темні вікна в нім мертво дивляться. Понад яром став – видно ще здаля, Тільки ворота розкрива на шлях. Хоч стомився до скону, розпріг я коней. Може є хтось з людей, і поможуть вони? Та нікого. Лиш тінь промайнула з сіней, Звузив коло шуліка, ширяючи вниз. На поріг ступив – наче б то корчма. Чи живе, чи спить? Хазяїв нема. Подорожнім зиск – вберегти кістки. Навкіс образи, сірі рушники. І точилась розмова тривожна й чужа, Хтось гармоніку рвав, роздираючи міх. Під столом тьмяно зблиснуло лезо ножа, А в повітрі стояв божевільності сміх. «Розкажіть мені, що за дім такий Потонув в пітьмі, мов барак чумний? Як так можна жити, який це лад, Щоб вогонь згасити святих лампад? Душі замкнені. Навстіж оселя стоїть. Де хазяїн? Його б пригостить до пуття.» Мені кажуть: «Були довгі мандри твої. Ти забув і людей, і їх звичне життя. Сморід скислих душ вкрив корости шар. На яку біду нам майно лишать? Живемо сповна, і дають нам в борг Келишок вина, бійку та зашморг.» «Я з конями лишив вовчу зграю позад, До останку всі сили в дорозі віддав, Щоби місце знайти, де в святих образах Замість стогону – спів і де рівна хода.» «Де ж місця такі, в нас не чувані?» – В злість навпошепки губи стулені – «Так велось в віках, а не рік чи два. В храмових стежках поросла трава.» І з кіптяви, де криво ікони стоять, Я, на відчай душі, гнав світ за очі в путь, Куди коні несли. Може в інших краях Люди стрінуть мене, що як люди живуть. Скільки літ за тим плином сплинуло, В них кидало мене – не докинуло. Тільки пісню жаль. Розпочав таки. «Очі чорнії... Білі скатерки...»
|