|
Що за дім притих, наче в мороці, На семи вітрах, мов на толоці, Вікна всі повернуті на байрак, Ворота одні – на проїжджий тракт? Хоч втомитись – втомився, конячок розпряг. – Поможіть, хто живий! – уголос позвав. Нікого – лише тінь промайнула в дверях Та стерв’ятник у небі над двором кружляв. В дім заходиш – все одно що в острог. А народ – кожен третій – ворог. Звернуть скулу – к гість незапрошений. Образа в кутку – і ті перекошені. І тут зав’язалася чудна розмова. Хтось там пісню співав і гітару терзав. А припадочний малий – із пикою вора – Мені потай ножа з-під поли показав. Хто розкаже, що за дім це такий? У пітьмі він чому, к барак чумний? На ікони тут не молилися. Може, жити тут розучилися? Двері навстіж у вас, душа – на запорі! Чи хазяїн тут є – хай вина піднесе! І почув: – Ти, певно, був довго за морем І про нас забув, як живемо, й про все. Трави їмо, і, зокрема, щавель, Душі скисли, тіла – поприщавіли, Та горілкою дуже тішились, Руйнували домівки, бились, вішались... – Я коней заморив, від вовків теж утік, Покажіть мені край, де лампада – квітка! Покажіть мені місце, де радість для всіх, – Де не стогнуть – співають, рівна долівка! – Про такі доми не чували ми. Вічно жити в пітьмі звикали ми. Споконвіку ми знали доноси суворі Під іконами в кіптяві чорній! З цього смороду, серед глибокої ночі Стрімголов коней гнав без пуги й биття, Куди коні несли і дивилися очі, І де люди живуть і яке в них життя... Скільки кануло, скільки схлинуло! Життя кидало – не докинуло. І співав, може, я не картинно, Очі чорнії, біла скатертина!
|