Мій чорний чоловік в костюмі чистім
Він офіцером, управлінцем був, міністром, –
Як злісний блазень, він міняв личини
І бив під дих раптово, без причини.

Всміхаючись, мені ламали крила,
Хрипіння переходило в виття, –
І я німів від болю і безсилля
Лиш шепотів: «Спасибі за життя!»

Я забобонним був, шукав прикмети,
Мовляв, пройде, терпи, аби не гірше...
Я навіть проривався в кабінети
І зарікався, що «ніколи більше!»

Навколо мене біснуваті голосили: «В Париж – як до Тюменя – без принуки!
Пора такого вигнати з Росії
Давно – начальству не доходять руки.»

Про дачу пліткували і зарплату,
Що гроші прірва – ночами кую,
Я все віддам – беріть же без доплати
І трикімнатну камеру мою.

Поети-друзі, полишивши справи,
Мені давали добрії поради: «Кричу-торчу» аби не римував я, –
Спогорда в плечі хлопаючи радо.

І лопнула в мені терпіння жила –
І я зі смертю перейшов на ти, –
Вона давно зі мною шашелі крутила,
Побоювалась тільки хрипоти.

Ховатися від суду не збираюсь,
А запитають – підповім напереіз.
І як прожив – до миті я не каюсь –
Принаймні сам собі тягнув свій віз.

І знаю, де брехня і що є святість, –
Все зрозумів – надії не плекаю.
Мій шлях один, всього один, хлоп’ята, –
І вибору, по щастю, я не маю.
Ніна Качеровська2018