|
Мій чорний чоловік в костюмі чистім Він офіцером, управлінцем був, міністром, – Як злісний блазень, він міняв личини І бив під дих раптово, без причини. Всміхаючись, мені ламали крила, Хрипіння переходило в виття, – І я німів від болю і безсилля Лиш шепотів: «Спасибі за життя!» Я забобонним був, шукав прикмети, Мовляв, пройде, терпи, аби не гірше... Я навіть проривався в кабінети І зарікався, що «ніколи більше!» Навколо мене біснуваті голосили: «В Париж – як до Тюменя – без принуки! Пора такого вигнати з Росії Давно – начальству не доходять руки.» Про дачу пліткували і зарплату, Що гроші прірва – ночами кую, Я все віддам – беріть же без доплати І трикімнатну камеру мою. Поети-друзі, полишивши справи, Мені давали добрії поради: «Кричу-торчу» аби не римував я, – Спогорда в плечі хлопаючи радо. І лопнула в мені терпіння жила – І я зі смертю перейшов на ти, – Вона давно зі мною шашелі крутила, Побоювалась тільки хрипоти. Ховатися від суду не збираюсь, А запитають – підповім напереіз. І як прожив – до миті я не каюсь – Принаймні сам собі тягнув свій віз. І знаю, де брехня і що є святість, – Все зрозумів – надії не плекаю. Мій шлях один, всього один, хлоп’ята, – І вибору, по щастю, я не маю.
|