|
Людина чорна є у мене в сірому... Він був домоуправом і міністром. Як злісний блазень міня личини І б’є під дих, бувало, без причини. Мені, всміхаючись, ламали крила. Мій хрипкий голос змушений був вить, І я німів від болю та безсилля, Лиш шепотів: – Спасибі, що живий. Був забобонним, вірив у прикмети, Мовляв, терпи і вір в закони... Я навіть піднімався в кабінети І каявся: – Не піду, ніколи! Навкруги навіжені голосили: В Париж ганяє, ніби ми в Ірпінь! Пора такого вигнати з Росії! Давно пора, – мабуть, начальству лінь. Базікали про дачу та зарплату: Грошей, бач, вирва, уночі кую. Я все віддам! – беріть хоч без доплати І трикімнатну камеру мою. Іще всі радили мені свідомо, Звисока, чи за панібрата, Мої колеги – поети відомі: – «Кричу – торчу» – не варто римувати. І лопнула в мені терпіння жила, Поводився із смертю я на «ти», – Наді мною давно вона кружила, Та моєї боялась хрипоти. Перед судом я стану неодмінно, Якщо покличуть – відповім без сліз. Я до секунд своє життя відміряв, Принаймні все ж тягнув важкий свій віз. Я знаю, що облудне й що святе, – Я зрозумів оце собі давно. Мій шлях один, я серцем вірую у те, Що вибору другого не дано.
|