|
Натопи мені в лазні по-білому – Я до білого світу не звик. А, як вчадію, то очманілому Мені пара розв’яже язик. Протопи мені лазню, хазяїне, Розпечу я себе, розпалю, На приполоці усе, що притаєне, Я в собі, весь свій сумнів вдавлю. Розімлію до втрати я дійсності, Дзбан холодний все змиє відтак, І наколка про «культ особистості» Біля серця завжди на грудях. Протопи мені лазню по-білому – Я до білого світу не звик. А, як вчадію, то очманілому Мені пара розв’яже язик. Скільки лісу та вір переламано, Доста звідано лиха і трас. Злівав вибив тоді профіль Сталіна, Ну, а зправа – Маринку в анфас То ж за віру свою самозречену Богував я довгенько в раю. Проміняв свою долю безпечную За нечувану дурість свою. Натопи мені в лазні по-білому – Я до білого світу не звик. А, як вчадію, то очманілому Мені пара розв’яже язик. Знов згадаю, як сонечко сходило, Погукав я до брата: «Не вір!» І мене гарних два охоронника Повезли зі Сибіру в Сибір. На прогної, в кар’єрі відкопанім, Сирець змивши сльозою з лиця, Ми на серці кололи всі профілі – Щоб почув він, як рвуться серця. Не топи мені лазню по-білому – Я до білого світу не звик. А, як вчадію, то очманілому Мені пара розв’яже язик. Трусить аж оця згадка печальная, Пара знову навіє дурман. Я з туману морозного давнього Поринаю в гарячий туман. Стукотить мені думка під тім’ячком: Бо я марно тавро те носив. І стьобаю березовим віничком Спадок давній похмурих часів. Натопи мені в лазні по-білому – Бо ж до білого світу не звик. А, як вчадію, то очманілому Мені пара розв’яже язик.
|