|
Немає холодів, крижин, Теплінь землі, вогонь калини, А в землю ліг іще один На Новодівичім мужчина. Народець-ледар суєсловить, – Напевно, він прикмет не знав, – Смерть тих із нас найперших ловить, Жартуючи хто помирав. Як так, Макарич, не спіши, Спусти кілочок, збав зажим, Перезніми! Перепиши! І переграй! Лишись живим! У сльози мужиків вганяєш, Ти кулю в череві поніс, Як вірний пес у землю вріс, А поруч кущ калини ріс, Калина красная такая! Смерть щонайліпших позначає І смикає – коли кому. Такий наш брат пішов в пітьму! Не буйствує і не скучає. І був би Разін у цей рік! Онега? Нароч? Образ де? Так! Пічки-лавочки, наврік, – Такий твій хлопець не живе! Берези тілечко звабливе Леліяв ти в кіношній рані Та заспокоївся правдиво, Рішучіше, ніж на екрані. Після затишшя і трутизни «Рок» процідив через губу: – З вилицюватого – «табу» За те, що бачив він «в гробу» Всі панахиди і всі тризни. З безмежною душею в тілі, Того, що ноша тисне долі Уранці теплим взять з постелі, Щоби не вивіряв він долі! І після лазні в чистій рані Усміхнений, тверезий, радий, Раптово взяв і вмер насправді, Спокійніше, ніж на екрані. І гріб у грунт, спустивши долі Між новодівичих беріз, Без друга вили ми від болю, А поруч кущ бузковий ріс. Бузок осінній – голий, голий.
|