|
Ми спимо, працюємо, їмо, – А Світ стоїть за оцих Васях. Так, він в трьох лицях був єдин – Добродій і громадянин, Й раб сам собі – в трьох іпостасях. Ні холоду ще, ні крижин, Тепла земля, красна калина. А в землю ліг іще один На Новодівочім мужчина... Мабуть, таки прикмет не знав, – Це люд святковий пустословить. Смерть тих із нас всіх раньше ловить, Хто вже навмисно помирав. Як так, Макарич, – не спіши, Спусти кольки, послаб зажими, Перезніми, перепиши, Переграй, але лишись живим. Та в сльози мужиків вганяя, Пулю він в животі поніс, Припав до землі, немов пес... А рядом кущ калини ріс – Чудо-калина красна така. Самих кращих смерть намічає – Й висмикує по одному. Такий, наш брат, пішов у тьму – Не буйствує і не сумує. Простий і складний був майстер Зоображення і слова. Друзів любив, жінку, дітей, Кіно і графа Льва Толстого. А був би «Разін» у той рік... Натура де? Онєга? Нарич? Всі – пічки-лавочкі, Макарич – Такий твій хлопець не живе! Білі стовбури беріз ти Пестив у кіношній гучній рані. А взяв й помер насправді Рішучіше, ніж на екрані. Після дочасної затримки Рок процідив через губу: «Знять зі скуластого табу – За те, що бачив він в гробу Всі паніхіди і поминки. З великою душею в тілі Й з тягарем важким на горбу, Щоб не випробував судьбу, – Вранці взять тепленьким в постелі!» І після незмінної бані, Чистий перед Богом, тверезий, Взяв і помер насправді – Рішучіше, ніж на екрані. Гроб в могилу опускаючи Між «новодєвічих» беріз, Ми вили, друга відпускаючи Без часу й краю загуляти. А поруч кущ бузочка ріс – Осінній, голий, мов розп’ятий.
|