|
На світанку – не вірю я власним очам – Відчинились курки, як чарівний Сезам. І про вовка промовка – з’явились стрілки. Неквапливо у раж увійшли чужаки, І потіха пішла – в дві руки, в дві руки! Ми лягли на живіт, як у пастці бійці, Навіть той, навіть той, хто пірнав в прапорці, Впізнавав вовчі ями й ватагу стеріг, Той, для кого і куля немов оберіг, – Теж, обмерши зі страху, у лігво заліг. Щоб життя посміхалось вовкам – не чував, Невзаємна любов, однолюби! От у смерті – чудовий оскал вигравав І здорові лиснілися зуби. Сіроманцю, агов, не лишайся в боргу – Ворогів внесемо у літопис! Та на татуйованому кров’ю снігу «Не вовки ми тепер!» – ятрить розпис. Наче пси, ми піджали хвости і повзли. В піднебесся здивовані морди звели. Це покута зійшла, як відлуння погроз, Або світу кінець – поглинає хаос? Тільки б’ють наповал – усерйоз, усерйоз. Кров’ю вимокли ми під свинцевим дощем І змирились із долею: тут і помрем! Животами гарячими плавили лід, Нас вбиває не Бог, а людський підлий рід. Відлітаєш – б’ють вліт, а тікаєш – услід! Псяча зграє, немає тобі вороття, В рівній бійці – за нами удача! Ми вовки – ох, преславне це вовче життя! Ви ж собаки – і смерть вам собача! Сіроманцю, агов, не лишайся в боргу – Ворогів внесемо у літопис! Та на татуйованому кров’ю снігу «Не вовки ми тепер!» – ятрить розпис. Лісом! Так хоч когось я із вас збережу! Лісом, браття, торуйте зарослу межу! Ми стискаємо зуби – не видно кінців! Скаженію під поглядом п’яних стрільців І ззиваю заблукані душі вовків. Той, хто вижив, – тепер замордований звір, Не спиню самотинно цей штучний добір! Втратив зір, притупилось дев’яте чуття. Гей, вовки, де колишнє лісне завзяття?! Жовтооке поріддя, верни з небуття! Я живу, тільки поряд тепер чужаки, Що байдужі до вовчого зову, Це собаки – далека рідня-свояки. Ми колись їх стирали в полону. Не залишуся пред супостатом в боргу, Гострі ікла таврують літопис! А на татуйованому кров’ю снігу «Не вовки ми тепер!» – тліє розпис.
|