|
Ніби бритва, зоря по очам ріже нам Відчинились курки, мов чарівний сезам, І з’явились стрільці, знов на згадку легкі, – Піднялися вертухи з гнилої ріки, І забава пішла в дві руки, в дві руки. Ви лягли на живіт – наче ви вже мерці. Навіть той, що пірнав під страшні прапорці, Відчував вовчі ями подушками лап; Кого куля мисливців дістать не змогла б, – З переляку приліг, бо упрів і заслаб. Щоб життя посміхнулось вовкам – я не знав, – Тож даремно його всі ми любим. Вищир в смерті красивий широкий був там, І міцні та здорові всі зуби. Ми усмішку вовків віддамо ворогу, У собак ще загривки не в милі! Та на татуйованному кров’ю снігу Підпис наш: ми вовки тут безсилі! Ми повзли, наче пси, підібравши хвости. Погляд свій спромоглися до неба звести. Це, можливо, відплата з небес полилась, Може, світу кінець наступає в цей час?.. Та з залізних вертух убивали всіх нас. Змокли ми під кривавим свинцевим дощем – І змирились: запізно, уже не втечем! Під тілами гарячими плавився сніг. Оцю бійню задумав не Бог, чоловік: Улітаючим – вліт, всім тікаючим – в бік... Зграя псів – ти з сімейством моїм не в’яжись, В рівній бійці – у нас буде вдача. Ми вовки, і тому вільні ми як колись, Ви – собаки, і смерть вам – собача! Ми усмішку вовків віддамо ворогу, Балачки про життя вже не в силі! Та на татуйованному кров’ю снігу Підпис наш: ми вовки тут безсилі! В лісі, мабуть, когось зберегти зможу з вас! В ліс, мерщій, на бігу не поцілити в нас! Свої лапи винось, і рятуй цуценят! Я не знаю, уникнути як нам засад, Вовчі душі я зву заблукалі назад. Ледь живі затаїлись на березі тім. Що я можу один? Видно, смерть вже нам всім! Темнота у очах, та десь ділось чуття, Ви вовки, ваш інстинкт вже пішов в небуття? Де наш рід жовтоокий, що любить життя? Я живий, та лунає вже гавкіт, шпиня, Звірів тих, що не в мирі з вовками. Це собаки, це наша з тобою рідня, Ми за здобич їх знали так само. Ми усмішку вовків віддамо ворогу, Я сміюсь, хоча зуби вже згнилі! Та на татуйованному кров’ю снігу Підпис наш: ми вовки тут безсилі!
|